FANDOM


Мапа Ліги Націй (УСД)

   Держави-засновники Ліги Націй[1]
   Держави, які вступили до Ліги Націй, а також держави-засновники, які виходили з її складу і повернулися
   Держави-засновники Ліги Націй, які вийшли з її складу[2]
   Підмандатні території Ліги Націй[3]
   Міста з особливим статусом під наглядом Ліги Націй[4]
   Території, залежні від держав-членів Лігі Націй
   Держави-члени Тихоокеанського Співтовариства Націй
   Території, залежні від держав-членів Тихоокеанського Співтовариства Націй
   Позасоюзні держави

Лі́га Націй (фр. League of Nations, англ. League of Nations, ісп. Sociedad de las Naciones, еспер. Ligo de Nacioj) — перша міжнародна міждержавна організація, створена з метою розвитку співробітництва, досягнення миру і безпеки між народами. На практиці основними завданнями були дотримання прав національних меншин і вирішення територіальних конфліктів у світі після Світової війни. Була заснована на Паризькій мирній конференції в 1919–1920 рр. Ініціатором її створення виступив 28-й президент США Вудро Вільсон (але через відмову Сенату ратифікувати Версальський договір, Сполучені Штати не увійшли до Ліги Націй, а після саботажу її санкцій проти Японії в 1933 році ініціювали створення Тихоокеанського Співтовариства Націй).

Проіснувала до березня 1953 року, коли шляхом її об'єднання з Тихоокеанським Співтовариством Націй та дев'ятьма позасоюзними країнами була створена Організація Об'єднаних Націй на нових принципах і з новим Статутом.

Структура та членство Редагувати

Згідно зі Статутом Ліги Націй, її засновниками вважались держави-переможці у Світовій війні 1914–1918 рр. (до яких зараховувалися і всі небільшовицькі постросійські держави, в тому числі Україна і Польща, що об'єднували постросійські та поставстрійські території), а також новостворені Чехословаччина[5] і Королівство Хіджаз. Спочатку членами Ліги стали 54 країни, пізніше кількість їх збільшилась до 60. Статут Ліги Націй був складовою всіх післявоєнних мирних договорів. Основними органами Ліги Націй були: асамблея (збори) представників всіх членів організації, Рада Ліги, а також постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем. Місце розташування штаб-квартири — Женева.

Асамблеї Ліги Націй скликались щорічно. Представники кожної держави мали на засіданнях один голос незалежно від кількості населення і величини території країни. Рішення асамблеї приймались одноголосно консенсусом, за винятком спеціально обумовлених. При відсутності консенсусу Рада Ліги Націй могла (виключно одноголосно) винести питання на вирішення повторним голосуванням, яке в такому разі приймалося ⅔ голосів. Рада Ліги Націй складалася з чотирьох[6] (пізніше двох) постійних членів - Велика Британія, Франція, Італія (вийшла в 1937), Японія (вийшла в 1933) - та чотирьох (з 1938 - п'ятьох) непостійних, які щорічно переобиралися.

Офіційні мови Ліги Націй - французька, англійська та іспанська. Замість останньої після виходу в другій половині 1930-х років південноамериканських країн та Іспанії було прийнято міжнародну мову есперанто (з 1939 року), яку від початку роботи Ліги лобіювала в Женеві UEA, іспанська ж продовжувала використовуватися як робоча.

Завдання Редагувати

Вирішення міждержавних конфліктів Редагувати

Ще в ході Паризької мирної конференції виявилося зіткнення двох позицій щодо бачення майбутньої міжнародної організації, рішення про створення якої було прийнято найпершим: прагматичному прагненню країн Антанти зафіксувати інтереси держав-переможців, на основі яких мав розбудовуватися міжнародний порядок, при розширенні кола партнерства неминуче протистояла ідея пріоритетності "розвитку співпраці між народами і досягнення міжнародного миру та безпеки" як таких, без додаткових умов (яку особливо відстоювали "нові" держави). Ця подвійність і непевність відбилася у Статуті Ліги Націй, що надалі чинитиме негативні колізії. Перша половина 1920-х років відзначалася змаганням двох парадигм, в якому верх одержала позиція "другорядної більшості" держав-членів. Проте поправку, за якою б членство в Лізі дозволялося колишнім Центральним державам та їхнім правонаступникам, так і не вдалося прийняти до кінця її існування: навіть "німецька весна" 1938 року викликала полярні позиції щодо доцільності такого членства.

У випадку виникнення загрози конфліктів між членами Ліги Націй ставились питання на розгляд Ради Ліги або третейського суду незацікавлених країн. За необхідності всі країни, члени Ліги Націй були зобов'язані розірвати з агресором всі економічні і культурні зв'язки, оголосити йому загальну блокаду. Криза діяльності Ліги Націй вперше яскраво проявилася після провалу міжнародної конференції з роззброєння, коли в 1933 році з її складу вийшла Японія, загострювалася в наступні роки (друга італо-абісинська війна, якої не вдалося запобігти через неефективність санкцій проти режиму Мусоліні, громадянська війна в Іспанії), і, нарешті Чехословацька криза 1938-1939 рр. засвідчила необхідність переформатування роботи. Спроба "Російського Аншлюсу" у 1944 році вже не захопила Лігу настільки зненацька, і її дієві заходи, узгоджені з героїчним опором України, не готової до цієї агресії, спромоглися ліквідувати чергову гарячу точку в Європі значно ефективніше, ніж за шість років до того, а головне - з важливими стратегічними наслідками: Тихоокеанське Співтовариство Націй під загрозою розділення відповідальності за агресію Російської Імперії як свого члена або майже неминучого розвалу після її вилучення погоджується на об'єднання з Лігою Націй, результатом якого стало створення ООН.

Захист прав національних меншин Редагувати

Успішна в цілому робота Ліги Націй по розв'язанню міжетнічних суперечок при демаркації державних кордонів була закладена вирішенням Аландської кризи, яке до кінця не задовольнило ні уряд Фінляндії, ні шведське населення островів, проте продемонструвало дієвість і політичну волю Ліги. В той же час воно свідчило про прихильність Ліги в перші роки існування принципу спадкоємності усталених кордонів і безумовної територіальної цілісності держав-переможців у Світовій війні.

Більш серйозним викликом Лізі стало польсько-українське питання. Після повернення Галичини Об'єднаними Збройними силами УСД в результаті Другого зимового походу Військо Польське увійшло до Холмщини, тобто порушило міжнародно визнані кордони України. Ультимативна вимога Ліги Націй про вихід війська і принципова угода за Ризьким миром про відмову Польщі від Галичини і півдня Литви на користь західних територій з виходом до моря (які створювали також широку смугу відчуження між Веймарською республікою та Прусією)[7] залишили відкритим питання про принципи розмежування. Франція наполягала на проведення плебісциту, водночас за даними моніторингу настроїв було очевидним, що більшість етнічно польського населення Померанії воліє залишитися в складі Німеччини. Після трьох голосувань гору взяла позиція лорда Керзона про необхідність проведення кордону за етнічною більшістю населення. Так само імперативно від Прусії було відчужено Данциг під спільне прусько-польське управління, а Мемельський край і південь Куршської коси по закінченню періоду французького управління віддано не їй, а Лєтуві, з наданням самому німецьконаселеному Мемелю статусу міжнародної зони. Останнє рішення, механічно враховуючи етнічний склад населення, ігнорувало склад конфесійний та культурне тяжіння, і регіональні суперечки, що виникли в наступні роки, довели хибність розмежування за етнічною ознакою як панацеї[8] й необхідність делегувати вирішення питань кордонів регіональним референдумам. Власне, саме вони й вибухнули під час "німецької весни" 1938 року, яку підтримала більшість німецького і навіть лютеранського німецькомовного лєтувського населення краю, в той час, як Прусія переважно засудила і навіть вдалася до активного опору, - і наступна хвиля еміграції та лєтувизація Клайпеди стали фактично не розв'язанням проблеми, а визнанням поразки соціальної політики як Ковна, так і Женеви[9]. Стосовно ж Померанії, подібна криза там не виникла через радикальне змінення настроїв населення наступними роками в результаті економічного занепаду Веймарської республіки та напливу німецьких заробітчан.

Безумовним успіхом етнонаціональної політики Ліги став переділ східної частини Османської імперії за Севрським мирним договором 1920 року, об'єднання Вірменії та створення Курдистану, який після п'ятирічного перебування в підмандатному статусі став суверенним членом Ліги Націй. Успіх у нормалізації греко-турецьких відносин виявився більш змінним, схожим скоріше на замороження конфлікту, хоча й заклав ґрунт для подальшого розвитку процесу.

У цілому позитивне значення для національної розбудови мало положення про мови культурної експансії vs. мови корінних нетитульних народів та національних меншин. Запропоноване ще Антантою виключно для німецької мови на поставстрійських і постнімецьких територіях, а також у Латвії та Естонії, воно за узгодженим наполяганням постросійських держав-засновників, долаючи вето ведучих членів Ліги, було визначено як універсальний принцип, маючи на увазі, звичайно, російську мову, але надалі працюючи і під час деколонізації залежних територій у 1930-50-ті роки. В той же час не було закладено дієвих механізмів запобігання можливим зловживанням під час впровадження цього принципу, які відбувалися, наприклад, у тому ж Мемельському краю. Переважно ж, однак, проблем не виникало - як під час розросійщення східних суб'єктів Української Соборної держави (русифікація яких не була такою глибокою, як онімечення Малої Лєтуви), так і при дедойчизації Прусії після 1939 року (підтриманої широкими верствами громадян і впровадженої з урахуванням досвіду та помилок інших держав у минулі десятиліття). Непогано працювали також косметичні засоби дистанціювання від культурної експансії: кодифікація і літературний розвиток нижньонімецької мови та донського гутару у відповідних регіонах, обмежено-офіційний статус мов міжнаціонального спілкування тощо. Таке запобігання впливу на титульні і офіційні мови держав історичних домінант стало оптимальним способом їх захисту - тоді як альтернативи неминуче ставили б під загрозу вільний розвиток етнічних і мовних меншин, підтримка якого стала предметом кількох окремих Конвенцій Ліги Націй.

Примітки Редагувати

  1. Кордони суб'єктів конфедерацій з корпоративним членством у Лізі націй не позначено.
  2. Королівство Хіджаз автоматично втратило членство, несанкціоновано об'єднавшись с Недждом; Словаччина, як і інші чехословацькі суб'єкти, вважалася Лігою пайовим продовжувачем статусу засновника, в той час як Каталонія після відділення від франкистської Іспанії була прийнята як новий член.
  3. Декларативне рішення Ліги Націй про створення держав Ізраїль та Палестина імплементовувала вже ООН.
  4. Данциг (Гданськ) і Мемель (Клайпеда) з 1939 року належать відповідно Польщі та Лєтуві, Фанар з 1940 року є незалежним теократичном містом-державою зі статусом наблюдача в Лізі Націй.
  5. З окремою ратифікацією членства Богемією, Моравією, Словаччиною та Карпатською Руссю і ротацією представників у Лізі Націй.
  6. П'ятими за планом мали бути Сполучені Штати Америки.
  7. Суттєвим на той час виглядав також поставлений на кін статус Польщі як держави-переможця.
  8. Утім, він надалі успішно застосовувався деякими державами - наприклад Кавказькою Федерацією - при внутрішній демаркації суб'єктних регіонів. Але і тут успіх визначався особливостями національної ментальності і не спрацьовував для інших країн.
  9. Щоправда, з цієї поразки були зроблені належні висновки, і інтеграція регіону в литовське суспільство без примусової асиміляції надалі відбувалася значно успішніше.