Мови культурної експансії

Мови культурної експансії - поняття, запущене в міжнародне правове поле після Версальського договору як складова частина концепції прав національних меншин.

Відповідно до характеру можливої небезпеки та відповідного захисту від неї, нетитульні мови країн поділялися Лігою Націй на:

1. мови корінних народів та коренізовані мови, де захисту від асимілятивного впливу потребує сама мова і сукупність її носіїв, їхня етнокультурна ідентичність;
2. звичайні мови національних меншин, які є титульними мовами в інших країнах. В цьому випадку йдеться лише про право мов на збереження та розвиток у державі, право громадян на отримання ними інформації та повноцінне спілкування;
3. мови культурної експансії, тобто ті, які історично домінували в даних країнах і не втратили асиміляційного потенціалу. Захист прав їх носіїв не може вирішуватися за рахунок захисту інших мов народів країни від їхнього впливу, який до того ж може стати базою політичного впливу держав їх походження.

Належність мови до категорії (1) визначає додаткові заходи її державної підтримки, до категорії (3) - певні обмеження в її офіційному вживанні порівняно з іншими категоріями.

Історія питання

При формулюванні в 1919 році поняття мов культурною експансії об'єктивних критеріїв для внесення до цієї категорії тієї чи іншої мови не визначалося, натомість декларативним списком до неї було віднесено німецьку та турецьку. Очевидно, що дану норму намагалися підвести насамперед під ці конкретні країни. Проте на Паризькій мирній конференції делегації постросійських держав злагоджено наполягали на визнанні цього статусу також для російської мови. Попри опір Франції та Великобританії поправку було внесено. Певним чином цьому сприяло зростання на теренах "білої" Росії антизахідних настроїв, остаточно загострених в кінці 1919 року після відмови французьких формувань підтримати Добровольчу Армію під час її розгрому Військом УСД у материковій Таврії. Бажання "Великої четвірки" бачити небільшовицьку Росію єдиним правонаступником Російської держави зіткнулося з небажанням її представників йти на тактичні компроміси й нерозумінням їхньої життєвої необхідності. Спільна ультимативна заява від 30 грудня 1919 року Східного фронту Російської армії та Збройних сил Півдня Росії (підпис останніх було відкликано в квітні 1920 року після очолення Врангелем) з вимогою призупинити визнання всіх постросійських державних утворень, починаючи з Фінляндії, до вирішення питання щодо них Новими Установчими зборами вимусила Конференцію продовжити роботу майже на півроку, але нормалізації стосунків з СФРА так і не вдалося досягти. Це відзнаменувало необхідність перегляду політики стосовно колишньої Росії, в тому числі й мовного питання.

Однак формальних критеріїв належності до мов культурної експансії (які б дозволяли не лише поповнювати їх список, але й переглядати його відповідно чинній мовній ситуації в конкретних країнах), так і не було встановлено до кінця роботи Ліги Націй, хоча це питання неодноразово виносилося на порядок денний. Його вирішила вже Організація Об'єднаних Націй у 1950-их роках, в умовах декололонізації Африки. На думку деяких експертів, якби подібні критерії існували в 1920-ті роки, більшість країн, що скористалися положенням про мови культурної експансії, не змогли б цього зробити.

Статус і обмеження мов культурної експансії

Німецькі лютеранські церкви Прусії, Латвії та Естонії перейшли в літургійному ужитку на нижньонімецьку мову, проте прагнення традиційності й наддіалектності приводило до певної штучності лексики, граматики та правопису, порівняно з мовою світської літератури.
Фрактура використовувалася в цих країнах як засіб додаткового дистанціювання від Німеччини та Австрії (де вона була заборонена соціалістичними урядами) до 1938 року, коли бундеспрезидент Австрії Адольф Гідлер відродив її як символ "німецької весни".

Положення про мови культурної експансії має рекомендаційний характер і не зобов'язує держави запроваджувати відповідні заходи регулювання їхнього впливу на мовну ситуацію в країні, а лише гарантує, що таке запровадження не може бути розцінюватися як порушення прав національних меншостей та принципу рівноправності мов.

За державами визнається право не надавати мовам культурної експансії статус державної, а також офіційної в суб'єктах федерацій. Питання конфедерацій Положенням не розглядається, але оскільки загальнодержавними мовами конфедерацій є сукупність державних мов суб'єктів, цей пункт логічно застосовується і до них. Поняття преференцій для державних та офіційних мов може відрізнятися для конкретних держав, але як правило, воно має на увазі виключне використання в оригіналах державних актів, державних стандартах, зовнішній документації підприємств, організацій та установ, вищій і післядипломній освіті.

Лише мовам корінних та коренізованих народів, навіть за умов ненадання їм статусу державних чи офіційних, міжнародними нормами Ліги Націй гарантується використання органами місцевого самоврядування та функціонування в межах компактного мешкання цих народів у всіх сферах життя разом з державними. Мови, віднесені Лігою до мов культурної експансії, за визначенням не могли бути віднесені до цієї категорії, за винятком мов, які є складовою ідентичності коренізованих страт населення, що характеризуються високою груповою закритістю (ексклюзивністю) - російські старообрядці-поморці Латвії та Естонії, німецькі колоністи України та Калмицько-Поволзької республіки. Мови таких груп (але лише в їхніх межах) підлягають державному та міжнародному захисту - в тому числі й від впливу стандартів відповідних мов культурної експансій заради збереження їхньої самобутності, ендемічних, унікальних та просто рідкісних діалектних особливостей.

Нарешті, на відміну він інших мов національних меншин, для мов культурної експансії міжнародними нормами держави не зобов'язується створювати, згідно з потребами населення, окремі заклади загальної і спеціальної середньої освіти заради збереження комфортного мовного середовища, обмежуючись вимогами відкриття мовних класів та груп у школах з навчанням державними мовами та гарантоване право на створення приватних шкіл з цими мовами навчання. Також за державами визнавалося право встановлювати при необхідності квоти на використання цих мов у інформаційних засобах.

Лігою націй не було санкціоноване витіснення мов культурної експансії з діловодства та внутрішнього документообігу, але воно активно застосовувалося більшістю держав шляхом обмеженого друку бланків відповідними мовами.

Розв'язання неминучого конфлікту між правом народів постімперських держав на захист від мов культурної експансії та прав їхніх носіїв було залишено на розсуд держав, і вони поралися з ним по-різному, долаючи можливі зловживання або, навпаки, використовуючи статус мов культурної експансії для мовної асиміляції їхніх носіїв. Наслідки різниці підходів виявили себе під час "німецької весни" 1938 року. Політика Чехословаччини щодо німецькомовного населення в цілому відзначалася зваженістю та поміркованістю, хоча зосередження державної політики інтеграції в мультиетнічне чехословацьке суспільство на молодшому поколінні при наявності достатніх соціальних механізмів такої інтеграції лише в південних регіонах призвело до певної ізоляції літніх німців від процесів національної розбудови, зосередженість на минулому. Тому австрійська анексія Судет виявила там розкол поколінь і соціально-освітніх верств німецького населення за ставленням до ідей "німецького світу" та "третього Рейху", тоді як у Моравській Сілезії воно переважно консолідувалося в їх засудженні. Водночас волюнтаристська політика лєтувського уряду щодо натуралізації понімеченого населення Мемельського краю призвела до високого відсотку пронімецьких настроїв і навіть "десантів" до Прусії, яка розсудливо зайняла нейтральну позицію.

З іншого боку, статус російської мови в лімітрофах - Булгарській Конфедерації і особливо Калмицько-Поволзькій республіці - як мови міжнаціонального спілкування на всій території (фактично - однієї з державних мов без формального статусу) сприяв збереженню її позицій і значення як знаряддя іноземного впливу протягом поколінь, що відгукнулося як в 1944, так і в 1991 році.

Способи паліативної легітимізації мов культурної експансії

Як показала практика, для більшості держав питання мало переважно політичний характер. Важливим було зафіксувати особливий статус цих мов заради профілактики імперського реваншу. Разом з тим при наявності значної кількості носіїв цих мов та / або сталої традиції функціонування їх у міжетнічному спілкуванні виникала необхідність знайти для них певну стабільну нішу. Як правило, для російської мови це був офіційний статус однієї з робочих мов спілкування між різномовними народами (Таврійська Республіка УСД, окремі суб'єкти Кавказької Федерації) або між суб'єктами держави (Булгарська Конфедерація). Це означало, що з двох мінімальних мов народів країни, володіння якими вимагають освітньо-професійні стандарти, для "третіх народів" давався вибір між загальнодержавною чи офіційною мовою суб'єкта (кон)федерації та російською.

Надання мовам культурної експансії обмежено-офіційного статусу означало також постулювання власного права на їхній розвиток та кодифікацію незалежно від країн, у яких вони є титульними чи державними. В перспективі це повинно було зменшити іноземний вплив. "Швидким" засобом такого зменшення було встановлення для них власної орфографії, відмінної від прийнятої в тих країнах:

• для російської мови - система Яковлєва;
• для стандартної німецької - запроваджене в Прусії так зване історичне письмо з відсутністю на письмі другого (верхньонімецького) пересування приголосних, тобто вподібнено до нижньонімецького правопису з іншими правилами читання. Оригінальні тексти при цьому наближалися до горішньопрусської говірки (носії якої після демаркації кордонів Прусії за етнічною більшістю населення залишились значною мірою на території Польщі) - збереження префікса ge- в формі другого дієприкметника, регіональна прусська лексика (разом з тим зберігалися огубленість голосних, позначена не умлаутами, а диграфами, та нехарактерне для прусської німецької -n в інфінітивах).

Таким чином колишня "висока мова" культурного домінування понижувалася до побутового діалекту офіційної мови (української, донського гутару, нижньонімецької) і в цьому статусі використовувалася досить комфортно.

Характерно, що при цьому жодна з постімперських держав не скористалася можливістю просто не визнавати за цими мовами небезпеки культурної експансії.