Формування Української Соборної Держави - узагальнена назва періоду з кінця листопада 1918 по кінець лютого 1919, що охоплює події від приходу до влади Директорії УНР по створення загальних інституцій союзу УНР та ЗУНР. Характеризується консолідацією суспільства та зростом національно-патріотичного піднесення, що забезпечило широку підтримку народних мас.
Хід подій[]
Україна напередодні повстання:
Українська Держава ЗУНР Кримський крайовий уряд Кубанська Народна Республіка Всевелике Військо Донське Білоруська Народна Республіка Литовська Республіка Польська Республіка Австро-Угорщина Королівство Румунія Королівство Сербія Радянська Росія
У листопаді 1918 полк під командуванням полковника Петра Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти проросійського уряду С. Гербеля. Умовою підтримки антиурядового повстання полковник висунув збереження від руйнування усталеного державного апарату і надання певних гарантій такого збереження. Ця умова була негативно сприйнята більшістю членів Директорії, які воліли б позбутися будь-якої спадщини Гетьманату, проте часу на дискусії не було. Симону Петлюрі та Опанасу Андрієвському вдалося переконати їх, що за умов загрози наближення фронтів варто зосередитися насамперед на обороноздатності країни, якій радикальна руйнація соціальних та державних засад замість поступових і зважених реформ ажніяк не сприяє. Запорукою дотримання умови і контролю за її виконанням було запропоноване прийняття Болбочана до складу Директорії. Категорично проти висловлювався лише очільник Директорії Володимир Винниченко, але був вимушений підкоритися більшості.
Взаємопорозуміння ускладнювала політична позиція Болбочана, який безкомпромісно виступав проти спільних дій з більшовиками, стверджуючи, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька». Соціалісти Директорії, як і більшість українських політиків в кінці 1918 року, залишалися на федералістських позиціях, проте з тактичних міркувань було зручніше звинувачувати гетьмана П. Скоропадського (особливо вимушене під тиском Антанти проголошення курсу на союзництво з Білим рухом і федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією) в зраді національних інтересів, а не "інтересів трудового народу". Це відкривало можливість підтримки з боку самостійницького крила правих та центристських сил, які залишалися в них меншістю, але вже далеко не абсолютною. Фактично єдиною послідовно самостійницькою партією на той час була Українська демократично-хліборобська партія, яка засудила новий проросійський курс гетьманату і "гербелевський" уряд і вже на II з'їзді схвалила рішення про встановлення контактів з Українським Національним Союзом, хоча й не брала безпосередньої участі в антиурядовому повстанні. Ці стосунки також було варто зберегти та зміцнити, принаймні на перших порах.
В результаті таких компромісних угод гасла та перші декрети Директорії відрізнялися надзвичайно низькою питомою вагою соціалістичної риторики. Розв'язання аграрного питання відтерміновувалося до мирних часів і покладалося на майбутню відновлену Центральну Раду за результатом парламентського обговорення з широким загальнонародним представництвом. Не менше важливим і знаковим було позиціонування повстання як антигербелевського, а не антигетьманського. Це було сигналом широкому загалу українського політикуму - і не в останню чергу самому Скоропадському.
14 грудня відбулася розмова за закритими дверима між гетьманом П.Скоропадським та С.Петлюрою.
|
- Тобто ви пропонуєте мені суто церемоніальне амплуа британського монарха? - глузливо спитав я, вислухавши цей "ультиматум". Петлюра холодно посміхнувся: - Здається, пане Гетьмане, у вас не так вже й багато вибору. - Ні, це в вас не так вже й багато вибору, пане Отамане... П. Скоропадський, «Спогади. Ч.1: Кінець 1917 – грудень 1918»
|
|
Гетьман знав, що говорив. Збереження його на посаді, до того ж не з відверто декоративними функціями, було не лише запорукою створення коаліційного Уряду національної довіри, на якому наполягав Болбочан і до розуміння необхідності якого все більше схилявся сам Петлюра, але й важливим козирем для продовження переговорів з Антантою. Якщо вдасться досягти порозумінь, і замість державного перевороту відбудеться лише чергова зміна уряду (третя за останні два місяці), то їхнім суб'єктом залишиться держава, визнана десятками країн, а не лівацьке новоутворення на її руїнах. Водночас повернення до влади політиків, усунених гетьмансько-німецьким переворотом, нейтралізувало закид про маріонеткову державу, сателита переможеної Німеччини. Створювалася своєрідна дипломатична виделка на користь України.
Скоропадський погодився з тим, що його статус Верховного Головнокомандувача стане цілковито формальним, проте наполягав на очоленні Уряду (зі скасуванням посади отаман-міністра) і гарантій своєї участі в майбутніх всенародних перевиборах гетьмана, які мала ініціювати новообрана Центральна Рада після закінчення війни. Ці умови прийняв навіть Винниченко, проте категорично виступив проти введення до складу Директорії з правом дорадчого голосу Івана Полтавця-Остряниці як гетьманського представника. На знак протесту він полишив посаду очільника Директорії, на яку було вирішено запросити колишнього голову Центральної Ради Михайла Грушевського (жест став скоріше символічним, оскільки Грушевський зосередився переважно на реформуванні та розбудові гетьманської Академії Наук на чолі з професором Вернадським; фактично першою особою в Директорії стає Симон Петлюра як формальний легат Верховного Головнокомандувача). Кількість членів Директорії таким чином збільшилась з п'ятьох до восьми, проте це вже не мало принципового значення, оскільки після гетьманської згоди до співпраці Директорія вже не мала статусу колективного глави держави, залишаючись тимчасовим законодавчим органом, розширений же її склад і спектр політичних поглядів (особливо ж просування його з "лівого" краю, навіть після заміни призначеного міністром закордонних справ есера Федора Швеця на соціал-демократа Володимира Чехівського) надавав їй більшої респектабельності. Оголошується про створення з початку наступного року при Директорії Установчої асамблеї, на яку покладаються функції розроблення проекту Конституції і законодавства про вибори до нової Центральної Ради, які мають негайно відбутися після встановлення миру.
Надії на прискорення легітимізації України в очах Антанти, яка залишалася на послідовних єдинонеделимських позиціях, виявилися надто оптимістичними. Вже наступного дня розпочалася висадка франко-грецького десанту під командуванням генерала Боріюса у прибережній смузі Одеси і оточення міста, яке Армія УНР зайняла 12 грудня після жорстоких боїв з білогвардійцями. 27 грудня Директорія УНР опублікувала ноту «До демократій усіх націй світу і демократій держав Антанти», в якій висловлювався рішучий протест проти втручання Антанти у внутрішні справи України. Невідомо, якою була б реакція Антанти, якби цього ж дня не з'явилося б звернення Денікіна, де новий політичний курс Української Держави був названий свідченням тотожності українства і більшовизму, а "дорожня карта" Антанти з планами федералізації майбутньої Росії, формальним визнанням суб'єктності української нації і збереженням української автономії в рамках Першого універсалу оголошувалася антиросійською. Це вважається початком Російської самоізоляції, хоча позиція Денікіна (переважно його недипломатична риторика) була засуджена усіма іншими представникам Білого руху, і сам він буде вимушений її зректися, магістральною ж вона стане лише через рік, після того, як французькі війська відмовилися підтримати Денікіна проти легітимної української влади в боях за материкову Таврію. Звернення мало великий і резонансний розголос, тому намічений штурм Одеси так і не розпочався, чекаючи нагоди (репресій української влади або повстання за сприятливих умов їх відсутності), якої не трапилось.
Нагрудний і кашкетний знак Соборної України (емблема Всеукраїнського з'їзду), символ Визвольної війни
Натомість проголошення нового політичного курсу й формування Уряду національної довіри (з паритетним представництвом міністрів часів УНР та Гетьманату) прискорили інтеграційний процес з ЗУНР, яка від початку ставила принципи національної злагоди над класовими та партійними інтересами. В свою чергу галицький вплив сприяв остаточному встановленню пріоритету цих принципів в УНР, особливо після введення 8 січня 1919 року до складу Директорії Євгена Коновальця (одночасно з міністром єврейських справ Аврамом Ревуцьким, збільшивши склад Директорії до десяти членів). Проте через ускладнення ситуації на північному фронті урочисте оголошення Універсалу про об'єднання УНР і ЗУНР відбулося на Софійському майдані в Києві лише 22 січня 1919 року (користуючись нагодою перших заворушень у нещодавно зайнятому більшовиками Харкові, які вимусили їх призупинити активність на передовій). В цей же день Президент ЗУНР Євген Петрушевич став членом Директорії і заступником Грушевського, а колишній прем'єр-міністр (Голова Державного секретаріату) ЗУНР Кость Левицький очолює новостворену Установчу асамблею.
Багатотисячні народні збори під час оголошення Злуки на Софійському майдані, а через тиждень - на шануванні річниці пам'яті Героїв Крут на Аскольдовій могилі знаменували початок національного підйому серед киян. Добровольцями до лав Вільного Козацтва записувалися просто на мітингах, патріотичне піднесення охоплювало ланцюговою реакцією інші міста та села Української Держави. Всупереч денікінській пропаганді (яку згодом підхоплять і більшовики) про "обіцянку клаптика землі та двох рабів", ідея відновлення з ветеранів війни козацького стану як "демократичної еліти нації" буде озвучена значно пізніше (після того, як на вимогу Антанти зі складу Директорії виведуть Винниченка та Чехівського, а Петлюра вийде з УСДРП) і не матиме стимулюючого значення через непотрібність: стимулюватимуть формування й широку народну підтримку Українського Війська фронтові втрати й усвідомлення необхідності боронити свою державу, яка нарешті остаточно відбулася.
Державна символіка[]
Офіційною назвою Директорії була "Директорія Української Народної Республіки", проте країна після її приходу до влади до кінця 1918 року в усіх документах продовжувала іменуватися виключно старою "гетьманською" назвою "Українська Держава". Лише Законом від 1 січня 1919 року було встановлено синонімічне вживання термінів "Українська Народна Республіка" (як офіційна власна назва) та "Українська Держава" (як загальна). Фактично їх вживали відповідно політичним симпатіям. Після Злуки з кінця січна назва "Українська Держава" з додаванням визначення "Соборна" закріплюється виключно для позначення союзу УНР та ЗУНР. Цей узус згодом буде закріплено конституцією, що в свою чергу сприятиме термінологічному визначенню соборності.
Директорія продовжувала використовувати гетьманську Державну печатку з козаком Війська Запорізького (Г.Нарбут), але одразу ж паралельно відновлюється вживання герба УНР (лише малого) В.Кричевського. В чорно-білому варіанті гербова емблема складала собою Тризуб у вінку стилізованої оливи без берегів щита й іменувалася печаткою (рівноцінно-альтернативною до гетьманської, як і паралельні назви держави), в кольоровому накладалася золотом на синій щит овальної форми з претензією на геральдичність.
Після Злуки напівстихійно виникає Великий герб Української Соборної держави з оберненим вліво козаком з печатки УНР та оберненим вправо левом з герба ЗУНР у якості щитотримачів. Вінок виносився за межі щита як намет та орденський ланцюг; місце шоломного клейнода та корони займав червоний козацький хрест на позначення джерела відновлення українського суверенітету та державності. Гетьманом пропонувалася також девізна стрічка "Бог і Україна", але серед високопосадовців це підтримали лише міністр віровизнань Іван Липа та міністр освіти Іван Огієнко. Вони в свою чергу категорично виступили проти альтернативної пропозиції "Слава Україні", яку називали провокаційно-антиклерикальним гаслом - особливо вважаючи на стихійний, за звичкою, відгук галичан на Акті об'єднання 22 січня "Навіки слава!", який по тому миттєво набув загального поширення (з другої половині 1919 року після масових жертв на фронтах боїв з більшовиками та денікінцями так само стихійно зміниться на "Героям слава!"). Через відсутність девізу та вільне трактування геральдичних елементів цей герб певний час іменувався "середнім", над проектом великого герба (з використанням, за імперськими зразками, гербів суб'єктів Соборної Держави та історичних земель у їх складі, а також гетьманського клейнода ордена Визволення) працював Георгій Нарбут, але новообрана Центральна рада визнала цю ідею недоцільною і недемократичною й офіційно затвердила "середній" герб як великий. Всупереч поширеному міфу, емблема Соборної України з Тризубом у головах - знак Першої Козацько-Стрілецької ("Сірожупанної") дивізії, а пізніше основний елемент проекту ордена Республіки / Соборності до його редизайну і хреста Архангела Михаїла ЗУНР - ніколи не використовувався і не пропонувався як "альтернативний" герб, пропозиції ж замінити на гербі УНР і, відповідно, правим щитотримачем герба УНР козака з мушкетом на Архістратига Михаїла з'явилися лише в 1921 році й не пішли далі дискусій у пресі.
Після Злуки блакитно-жовтий стяг став прапором Соборної Держави (з оглядом на синьо-жовтий прапор ЗУНР), тоді як прапором УНР було затверджено жовто-блакитний - на вимогу тих, хто стверджував, начебто гетьманат перевернув прапор на знак капітуляції перед німцями (що не відповідало дійсності: в період формування української символіки 1917 - поч. 1918 рр. обидва варіанти вживалися паралельно). Це може здаватися дрібними деталями, але для міфологічної свідомості мас консолідація на рівні символів та назв завжди мала неабияке значення.
Поняття соборності[]
Характерно, що ані назва "Українська Соборна Держава", ні навіть саме поняття "соборність" не зустрічається в тексті Універсалу, де йшлося про "злуку Західньоі Украінськоі Народньоі Республіки з надніпрянською Украінською Народньою Республікою в одноцільну суверенну Українську Державу". Але вперше це слово публічно пролунало саме в цей день на Софійському майдані - у виступі Володимира Чехівського, який, вдаючись до церковного терміну та трактування його О.Хомяковим, характеризував союз УНР та ЗУНР як "єдність у різноманітті, єдність на основі взаємної любови". Слова "Соборна Держава", "соборність" були підхоплені пресою і набули широкого вживання - причому значною мірою на позначення майбутнього союзу з Росією (білою чи червоною, відповідно політичним поглядам), ідея якого продовжувала залишатися популярною. В офіційний вжиток термін "Соборна Держава" входить через вагання щодо характеру взаємин між УНР та З(О)УНР - конфедеративні, федеративні чи навіть в рамках унітарної держави? Ця невизначеність з відкладеним вирішенням питання і позначалася зручним терміном "Соборна Держава". Остаточно закріпився він із входженням до УСД після антибільшовицького перевороту в Харкові Української Народної Республіки Рад, умовою якого було поставлено збереження радянської багатопартійної системи. Ставало зрозуміло, що "соборність" - це не тимчасове уникнення конкретики, а особливий спосіб взаємодії суб'єктів, у формуванні якого Україні судилося стати першопрохідницею. Принцип "Різні системи - єдина країна" з обов'язковою умовою вільної конкуренції, взаємовпливу і взаємозбагачення різних систем надалі підхоплять різні держави, що з'являтимуться на мапі протягом XX століття, і слово sobornist заслужено стане міжнародним терміном для його позначення.
Вимушене формування засад соборності полегшило входження до УСД нових суб'єктів, процес якого розпочався ще в 1918 році за часів Першого Гетьманату. Вже в листопаді 1919 року (після антиденікинського повстання, спровокованого стратою священика Олексія Кулабухова) увійшла Кубанська Народна Республіка, а наступного року - Республіка Війська Донського та звільнена від Добровольчої Армії Таврія під керівництвом Ради Зелених Загонів Самооборони УПА, до якої в 1921 році повернувся врангелевський Крим.
Складовою поняття соборності первісно був також принцип економічної самостійності регіонів і правова суб'єктність територіальних громад, за яким пізніше закріпився термін "децентралізація" (спочатку вживався на позначення розподілу органів Соборного Управління по трьом столицям - Києву, Львову та Харкову).